«Так, я люблю кохати. Кажуть, у цьому світі професійно не можна займатися двома речами: коханням і поезією. Отож я – справжній непрофесіонал» – Сергій Дзюба.
Романтично-провокативна назва трикнижжя Сергія Дзюби «Гріх любити неталановито!» наштовхує читача на різні думки. Погодьтеся, звучить і афористично, і трохи виклично, і навіть претензійно. А знак оклику в кінці назви взагалі налаштовує на якийсь пафос… Але – оригінально й доволі таки достеменно, й розуміти це починаєш вже із авторської передмови – «Про любов справжнього непрофесіонала». Власне, сама передмова, написана так метафорично і водночас із тонким сумом, дає змогу відчути, що перед нами лірика, в якій не буде запалу, а буде часом легка й доброзичлива, а часом доволі дітклива іронія. Тиша вірша: штрихи до портрета справжнього непрофесіонала.
Читаючи вірші першого тому, я відчула на собі всю ту магію, з якою «архітектор будинків, у яких стіни не пригнічують свободу» (с. 121) створює для нас свій дивовижно ліричний і водночас сповнений болю й осмисленого страждання простір.
Друге, що є визначальним у розумінні лірики С. Дзюби, на мій погляд, це його аксіологічні орієнтації. Слово-Дух-Бог-Любов-Життя. Мова, власне, не про віру автора чи його погляди у питаннях релігії, а про його етико-естетичні принципи світоосягнення. «Я люблю Бога і відчуваю його у переповнених тролейбусах. – говорить у вступному слові письменник. – Тому мало ходжу до храму. Особливо на великі свята. Там суєтно. Він сниться. Я без кінця думаю про Нього. Мені цікаво сперечатися з Ним. Все-таки Він трохи розуміється на драматургії. Ну, й кортить дізнатися про останню мить свого життя! Більше я думаю тільки про Таню» (с. 19). Бог є любов. І спочатку було Слово. А у випадку С. Дзюби – це слово від першої і до найновішої сьогодні книги (а їх у автора вже за сотню!) було присвячене дружині Тетяні. Таке пієтетне ставлення до своєї музи, такий потужний духовний зв'язок творчого подружжя Сергія і Тетяни Дзюби викликає не тільки захоплення, а й глибоку повагу. Бо це справді дар – дар любити талановито. Може, це навіть важливіше, ніж талановито віршувати…
«Так, я люблю кохати. Кажуть, у цьому світі професійно не можна займатися двома речами: коханням і поезією. Отож я – справжній непрофесіонал» (с. 19), – зазначає Сергій Дзюба, даючи читачеві ключики до розкодування назви свого трикнижжя. Без претензій на аксіоматичність, уникаючи безапелятивності й гасел, з вишуканою самоіронією, поет дозволяє собі найбільше щастя творчої людини – залишитися вільним, відчувати свободу, і свідомо обирати любов і поезію. При цьому автор цілком притомний того, що така позиція може бути неприйнятною для багатьох:
«Мабуть, тоді ви трішки позаздрите мені, якого любило й ненавиділо стільки інших. Просто ви подумаєте, що я ніколи не був купою металевого брухту. Дивно: колись ви неодмінно вигадаєте мене… І це буде неправда» (с. 20).
Чому неправда? Мабуть, тому що як літературознавець С. Дзюба дуже тонко відчуває, якою мірою часом читацька інтерпретація розходиться із тим, що хотів сказати поет… З іншого боку, цілком чесно, мабуть, буде сказати, що нині С. Дзюба – це той унікальний випадок, коли про митця говорять за кордоном, говорять у всьому світі (про це, до речі, можна почитати на початку першого тому трикнижжя), говорять у найвіддаленіших куточках планети більше, ніж в Україні. Хоча, і на рідних теренах про творчість цього багатогранного письменника написано чимало, і написано цілком ґрунтовно. Значить, його слово іде до людей. Тому з автором важко не погодитися: він справді навряд чи буде тим, хто «був купою металевого брухту» (с. 20), і найкраще це засвідчують вірші першого тому «Гріх любити неталановито!».
* * *
Моєму відкриттю цього видання передувало знайомство із Сергієм Дзюбою як перекладачем із різних мов світу, а також як з автором іронічного детективу. Легкий стиль, відсутність важкого осаду від наших доволі криміналізованих реалій, натомість – глибокий психологізм, уміння мотивувати вчинки персонажа, і віртуозно закручений сюжет – усе це дуже приваблює у прозі С. Дзюби. Неодноразово доводилось чути радіоп’єси, написані цим письменником. А ще – душевні пісні, які легко запам’ятовуєш, пропускаєш через себе, відчуваєш кожним атомом і ті так добре знані нами барвінки очей, і нереально потужне тепло слів пісні «Батьку мій»… Попри те, що С. Дзюба – автор дуже багатьох різножанрових творів, до нього як до поета я прийшла чи не найбільше саме через трикнижжя «Гріх любити неталановито!».
Якщо коротко описати свої враження від прочитаного, я б сказала, що перед нами майстер особливого світовідчуття, абсолютно позбавлений пафосу, з надзвичайно метафоричними й несподіваними децибелами, який дуже чітко розмежовує любов і кохання, гнівно, трагічно і з великим болем сприймає нашу сучасність, а тому залишається собою – так, так, має щастя (нахабність / зухвалість?) залишатися собою. А ще – це доволі скромний поет… Я не говоритиму про численні відзнаки світового рівня, якими пошановані книги письменника, я зараз про етичний максималізм С. Дзюби щодо себе: знає чітко свій рівень і при цьому скромно продовжує робити те, що сам назвав «любов’ю справжнього непрофесіонала». Гарна формула, погодьтесь.
Кожен вірш першого тому «Гріх любити неталановито!» – це маленький світ, у якому перед тобою постає за вражаючими образами щось дуже болюче особисто для тебе. Мабуть, для мене таким віршем став верлібр «Бабусі» (с. 25)... З одного боку, про ностальгію за дитинством і за рідними людьми написано в нашій літературі вже чимало. У житті кожного з нас настає час, коли ця тема із розряду абстрактних і вічних стає твоєю. І скільки ще буде написано про це… Важко і, може, й неможливо, перевершити «Пісню про матір» Б. Олійника, але можна дуже лаконічно і гостро передати власні емоції, щоб побутова деталь стала іскоркою, яка спопелить тебе до першооснов, з яких ти постанеш мов фенікс, наново:
коли в домі немає чого читати я телефоную бабусі тепер дзвоню їй у вихідний 20 вересня року здається 1964-го і нетерпляче запитую чи я вже народився (с. 25).
Здається, поезія Сергія Дзюби всотує в себе весь світ, і тебе разом зі світом, нібито найменшу частинку світобудови. Це наш світ, позбавлений декорацій. Ні, це світ С. Дзюби, який відкритий для всіх і кожного. І в обрисах поетичного простору ми бачимо, як «зацвітає душа віршем» ліричного героя, і як природно вдихати аромат того цвіту читачеві. У якомусь із віршів не випадково згадується Чюрльоніс. Для автора цієї книги властива синестезія. Його поетичне око ловить не тільки образи світу, а й транслює тактильні відчуття, єдиним натяком оживлює звуковими ансамблями візії, нюансує всі відтінки і тони. Це робить лірику цікавою для аналізу. Поряд із цим краса створеного С. Дзюбою світу – тільки на перший погляд легка. Цілком згодна з думкою докторки філологічних наук, професорки іспанської літератури, завідувачки кафедри Університету Південного Іллінойсу США Ольги Бежанової, що у творчості С. Дзюби універсальний заряд віршів збігається наразі з болісними, трагічними проблемами української нації. Про це свідчать і драматично-іронічні замальовки, і провокативні візії буденного життя. Не можу не згадати тут вірш «Мій друг Адам іде в універсам». Поезія десакралізації усталених сенсів й узвичаєних канонів, яка урівнює всіх у праві проявляти свої емоції, бути собою і пам’ятати, що кожен з нас – трохи Адам, і Адам – це також кожен із нас… І що в кожного є почуття…
* * *
С. Дзюба не просто так говорить у передмові, що любить тишу. Хто любить тишу, здатен насправді почути й побачити надзвичайно багато. Тож спостережливе око й поетичний хист дивують умінням обіграти звичайне так, що читач у повсякденному разом з автором побачить щось особливе:
Мене пофарбували в інший колір і я тепер почуваюсь, мов покритка, яка нічим не завинила, але мусить соромитися всього, що сталося.
Так починається вірш зі с. 40 і ніби налаштовує читача на обриси жіночого обличчя. У кількох словах, позбавлених розлогих описів і зайвих тлумачень, можна вловити сум за усмішкою. Ми ще не знаємо, про кого чи про що мова, але вже співпереживаємо і відчуваємо те, що відчуває ще невідомий нам хтось чи щось. Відштовхуючись від натяку на жіночу природу образу, автор дає асоціації:
Проте тому, хто зможе любити мене і такою, я віддаватимуся ще з більшою пристрастю та насолодою, бо справді кохатиму кожного з вас.
Дивовижно, але в наступних рядках це припущення ніби увиразнюється – поет додає штрихи до характеру тієї, яка промовляє:
І пам’ятайте: що б не трапилося, які б колії та перони не були між нами, ви — найкращі!
Відповіді на всі питання (і це вже опісля того, як читач підсвідомо звик в процесі знайомства з поезією до відчуття жіночого начала у верлібрі!) С. Дзюба в останніх рядках дає змогу збагнути, наскільки все просто, треба тільки вміти бачити і відчувати:
Це кажу я, ваша станція «Чернігів».
Та що там говорити про станцію, яку поет так несподівано порівняв із жінкою, якщо душі ліричного героя властиво відчувати, що «Крихітному Сніговичку / сниться зимно / молоко жінки» (с. 42)… і водночас йому відомо, що «Всі мрії жінок про свободу – / Нестримні, як води Гольфстріму» ( с. 36)…
Перед нами ліричний герой, що достеменно відчуває природу, відчуває жінку, і здатен вловити найменші порухи її емоцій.
Хтось із критиків справедливо назвав С. Дзюбу українським Петраркою. Мабуть, не тільки тому, що все написане поетом, присвячене коханій дружині, а й тому, що герой Сергія Дзюби, може, один з останніх романтиків нашого часу, якого не витіснили середньостатистичні багатослівні скептики:
Скінчився день, скінчився рік, ти починаєшся: вже не цілована, ще не цілована – тілом білим і білим віршем (с. 47).
Герої С. Дзюби у мене асоціюється із зображеними на картинах Марка Шагала чоловіком і жінкою, що здіймаються не просто над містом, а здіймаються вище неба. Коли кохаєш, твої крила не відчувають, на яку вершину підносять тебе, тому кохання в рецепції поета тотожне свободі. А свобода – це творчість, тому й кохати – це творити себе, це творити один одного. Щоразу наново й щоразу не менш натхненно:
мама з татом полетіли на танці і були такою красивою парою і кохало їх нескінченне танго таке глибоке як легені місяця а потім одразу під ранок пішки в будинок янголів де я народився були неділя і всесвіт крику лиш мама знала то перші вірші тепер є мами які не танцюють і ми з тобою всього лиш поети чомусь я хочу в оте дитинство давай Тетянко літати на танці (с. 32).
Поряд із тим, герой С. Дзюби не завжди такий романтично-піднесений і легкокрилий… Бо відчуває, що, крім хмар, є біль за наше сьогодення. Втім, автор ніколи не відмежовує свого героя від світу. Його лірика універсальна, бо закодовані в ремінісценціях і алюзіях сенси відкриваються кожен з нас прочитую в міру своє готовності їх прийняти / сприйняти… Тому біль світу як естетика власного життєвого досвіду в поезіях Сергія Дзюби звучить часом іронічно, а часом доволі гнівно:
Наше життя – боротьба з срібняками: Тридцять… Ще тридцять… – на кожному кроці… Хто я між вами? Хто ви між нами? Знову піщинка кулею в оці! Тут продаються пілати й месії: І не горгонам – месіям й пілатам… Я не впізнав вас, діво Маріє, Будете, діво Маріє, багаті! (с. 52).
У поезії С. Дзюби – багато міста. І воно різне. Загалом – то примхливе, то відчайдушне. Але завжди вільне й магнетичне. Без окрас, принад, оспівування злотоверхої краси чи сивої давнини… Просто місто, де його ліричному героєві може бути як затишно, так і нестерпно. Зрештою, дуалізм як форма самосвідомості сього світу у поета постає особливим:
Місто, яке марило небом і божеволіло від його вроди, тепер працює інквізитором, старанно стираючи блакить отруєними поцілунками (с. 58).
Думаю, не помилюся, сказавши, що урбаністика Сергія Дзюби неодмінно стане об’єктом уваги дослідників сучасної літератури. Простір міста у його верлібрах майже не конкретизовано – ми здебільшого можемо вгадувати окремі міста. Відсутність меж і кордонів, якими автор веде свого ліричного героя, уміння передати почуття героя від міста – саме це визначає урбаністичну атмосферу віршів даної книги. А часом місто як топос має настільки розмиті обриси, що долає межі власної умовності і дає волю асоціаціям:
Одного разу мені наснилось незнайоме місто і я вирішив трішки побешкетувати – ходив і стріляв навкруги вишневими кісточками своїх віршів. Тепер до мене приходять різні чоловіки і жінки, на головах яких повиростали вишневі дерева. Я вже знаю цілий сад таких людей (с. 91).
По-своєму драматично звучить у віршах книги тема циклічності життя, адже фатальність, як атрибут людського існування, неминуче стає його визначальним вектором:
Серед моря і риб кохаємось, теплі та ніжні, востаннє. Потім станемо морем і рибою, та прийматимем інших коханців з холодного берега (с. 83)
Починаючи писати ці рефлексії, я подумки поверталася до вже не раз і не в одній рецензії на цю книгу згадуваної поезії С. Дзюби. Це вірш, яким, власне, відкривається перший том «Гріх любити неталановито!» і який просто не може не зачепити грою сенсів. Це поезія «Балада про відьму й екстаз» (с. 21).
Вірш має сюжет: звичайний розмірений плин життя ліричного героя порушує незвичайна гостя, яка залітає до нього на мітлі крізь відчинене вікно… Якби мова йшла про поета-реаліста, то герой мав би сказати, що на мітлах ніхто не літає, і… до побачення, бувайте... Якби наш ліричний герой був схильний до авангардизму – то незвичайна гостя була б розкладена ним на фрагменти з геометричних фігур і ліній, як, скажімо, на картинах Сальвадора Далі чи Річарда Принса.
Якби перед нами був герой виключно романтичного способу мислення – може, він би запросив незнайомку випити чаю і читав би їй вірші, поки вона, вхопивши свою мітлу, не полетіла б геть крізь те саме вікно…
Коли б мова йшла про експресіоніста, то ймовірно, що ліричний герой і зовсім міг би забути про цікаву панну – бо його цілком би вразила мітла, якою вона дісталась до його помешкання… Але перед нами – неореалістичний сюжет із елементами магічного реалізму: панна на мітлі прилетіла в оселю героя й провела в нього кілька годин… і полетіла вельми вдоволеною. Ліричний герой страшенно хвилювався, що може сказати на це його дружина (бо панна на мітлі з’явилася саме тоді, коли дружина була відсутня). Проте Сергій Дзюба, мабуть, не був би собою, якби не здивував до всього вже звиклого читача: гостя полишає оселю героя дуже задоволеною і щасливою… бо вона кілька годин провела у ванні, де викупалась, тож вилетіла від нього чистою й натхненою…
Чи то муза, чи то відьма, чи просто муха, яка згадується в перших рядках цього вірша як атрибут повсякденної нудьги, – яке саме створіння навідало ліричного героя, автор дозволяє нам лише здогадуватися. І це чудово! Тому що поезія – це не тільки тиша, а й багатство асоціативних сенсів, помножене на оригінальність світобачення.
Надія Гармазій, поетеса, кандидатка філологічних наук,
спеціально для видання Суспільний кореспондент
